Хто повинен вирішувати спір щодо користування приміщенням?

Подальше оспорювання правомірності користування нежитловим приміщенням має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 16 червня 2015 року №200/3875/13-а, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

16 червня 2015 року                      м.Київ                                             №200/3875/13-а

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду у

складі:

головуючого — Маринченка В.Л.,

суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В.,

                Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Терлецького О.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особи 9
до Дніпропетровської міської ради, третя особа із самостійними вимогами на предмет спору — Товариство з обмеженою відповідальністю «Аліна-А», про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2011 року Особа 9, а у серпні 2013 року товариство, звернулися до суду з позовами, в яких просили визнати протиправним та скасувати рішення міськради «Про рішення виконкому міської ради від 17.01.2005 №55 «Про передачу в оренду нежитлового приміщення за Адресою 1 ТОВ «Аліна-А» від 27.09.2006 №27/4.

На обгрунтування позову Особа 9 і товариство зазначили, що оскаржуване рішення порушує їхні права, оскільки ним скасовано рішення виконавчого комітету міськради від 17.01.2005 №55 «Про передачу в оренду нежитлового приміщення за Адресою 1 ТОВ «Аліна-А», через що у товариства немає права на користування орендованим нежитловим приміщенням, у якому були проведені капітальні ремонтні роботи, на які витрачені значні кошти. А також зазначають, що відповідно до рішення Конституційного Суду від 16.04.2009 №7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч.2 стст.19, 144 Конституції, ст.25, ч.14 ст.46, чч.1, 10 ст.59 закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) міськрада не може скасовувати ненормативні правові акти, які є актами одноразового застосування і вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Бабушкінський районний суд м.Дніпропетровська постановою від 29.08.2013 в задоволенні позову Особи 9 і товариства відмовив.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 3.02.2015 рішення суду першої інстанції залишив без змін та зазначив, що міськрада, скасовуючи за протестом прокурора своє рішення, діяла в ме­жах повноважень, оскільки відповідно до п.15 ч.1 ст.26 закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97 №280/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) міська рада має виключну компетенцію щодо скасування незаконних рішень виконкому як свого виконавчого органу.

Рішення №7-рп/2009 року не береться до уваги суду, оскільки в ньому йдеться про випадки скасування органом місцевого самоврядування власних рішень, а не рішень його виконавчого органу.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що, як встановлено у постанові Вищого господарського суду від 25.01.2011 у справі №2/195-09(18/204-08(10/339-07(31/135-07) щодо визнання спільної часткової власності на нерухоме майно, дозвіл на виконання невід’ємного поліпшення орендованого майна товариству міськрада не надавала.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 23.02.2015 відмовив у відкритті касаційного провадження.

У заявах про перегляд судових рішень ВС Особа 9 і товариство, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом п.15 ч.1 ст.26, ч.9 ст.59 закону №280/97-ВР та рішення №7рп/2009, просять скасувати ухвалу ВАС від 23.02.2015 (К/800/7553/15) та прийняти нове судове рішення.

На обгрунтування заяви додано постанову ВАС від 21.05.2014 (К/9991/2061/12), в якій касаційний суд з огляду на ст.59 закону №280/97-ВР та рішення №7-рп/2009 зазначив, що оскільки на підставі скасованого відповідачем рішення вже виникли правовідносини (а саме було отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно), то скасоване рішення є виконаним і у відповідача немає повноважень на скасування власного ненормативного правового акта.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку про наявність неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.50 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 12.10.78 у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч.1 ст.6 конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС, такий висновок не грунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.17 КАС (у редакціях, чинних на час звернення товариства та Особи 9 до суду з позовами) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст.3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Спір у справі, що розглядається, стосується права користування нежитловим приміщенням, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення його в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу в оренду нежитлового приміщення (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності користування фізичною чи юридичною особою спірним нежитловим приміщенням має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм закону №280/97-ВР, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано ст.6 конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в

адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 конвенції.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу у порядку адміністративного судочинства, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до п.«б» ч.2 ст.243 КАС — закриттю.

Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяви Особи 9 і ТОВ «Аліна-А» задовольнити частково.

Ухвали ВАС від 23.02.2015 та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3.02.2015, постанову Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 29.08.2013 скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 3 ч.1 ст.237 КАС.

   За матеріалами газети "Закон і Бізнес"